Вхід

Сьогодні Україна в світі присутня більше, ніж на момент здобуття незалежності

Поетичні таланти діляться на різні сегменти, хтось пісняр, а чиясь фішка – гостре слово, дотепність, пікантність, іронія та сарказм навіть у любовних віршах. І з цією думкою важко не погодитися, особливо, коли чуєш її від визнаного майстра сатири Олександра Ірванця. Він зізнався, що замолоду писав гарну лірику, але з віком його лірична частина зменшилася, усохла, затвердла і знає собі ціну, натомість саркастична – розрослася, роздулася і обгорнула її всю.

- Пане Олександре, рада вас бачити. Минулого разу ви гостювали в Укрінформі ще у 2015 році.

- Я пам'ятаю. Це було в якомусь кабінеті й ми теж пили чай, але в 2015-му я, здається, щойно приїхав з Маріуполя. До речі, я й нещодавно там був.

- Розкажіть детальніше про свої поїздки на схід.

- Я туди вперше приїхав з фільмом «Поводир», як автор сценарію. Не скажу, що Маріуполь “ватне” місто, але воно дуже неоднозначне. І там є потужний волонтерський дух, там надзвичайні люди. Більшість, із ким я там познайомився – російськомовні, але це люди, в яких я одразу закохався, вони живуть і працюють під бомбами. Це велике півмільйонне місто живе на межі війни, але має потужне культурне життя. Раніше там була тільки жменька студентів української філології, була українська меншина, але без особливих шансів на визнання. І якби не війна, так би певно й лишалося, а зараз туди приїздять Андрухович і Карбідо, Жадан і собаки, Ірванець з «Поводирем», Вакарчук співає. Тобто, люди почали бачити найвищі досягнення сучасної української культури.

- У травні «ГОГОЛЬFEST» там пройде.

- Так. І книжкова толока. Я мав туди їхати, але через проблеми зі спиною, на жаль, не поїду. Але я буду в Маріуполі влітку, мені подобається місто і я дуже полюбив тих людей.

- Вашу найновіша книжка називається «Харків 1938». Чому саме Харків? Як народилася така паралельна реальність?

- Це вже мій 3-й роман і, насправді, антиутопія – мій жанр. Попри те, що цей роман написався мені найшвидше з усіх, я обдумував його чи не з кінця 90-х, тобто, ще з минулого тисячоліття.

Ви ж знаєте, що у міжвоєнний період не тільки Польща, а й Латвія, Литва, Естонія – балтійські держави, були незалежні. Вони були маленькі, слабенькі, але протягом 20 років мали свої прапори, герби, валюту і державну мову. От я і уявив – а якби Україна вистояла і була незалежною в ті міжвоєнні роки?

Ну а щоб таке написати, треба створити цей весь світ. Шкода, що я не взяв книжки, там на форзаці є мапа держави, яку я придумав. У мене вона називається У.Р.С.Р., але це Українська Робітничо-Селянська Республіка, яка не входить до СРСР, столиця у неї в Харкові, і на мапі вона відповідає обрисам реальної УРСР до 1939-го року.

Тоді, до речі, Крим і Західна Україна не входили до складу УРСР. Теперішня Житомирщина і Хмельниччина – це був кордон із Польщею, Волинь і Галичина були під Польщею, а Буковина була під Румунією. Зате українським тоді було Придністров'я, Тираспіль – був українським містом і навіть Таганріг десь якихось півтора місяці входив до складу України.

У мене саме така Україна – зі столицею в Харкові, бо звідти завжди все починалося – УНР була задушена з Харкова, і ота маріонеткова УРСР прийшла з Харкова. І потім мене завжди смішило, коли говорять "перша столиця". Я кажу, перша столиця чого? УРСР?

Але Харків має столичний лоск, ті 15 років столичного статусу, справді, лишилися у ньому. В мене до Харкова великий сентимент, моя мама з Харківщини і це був перший мегаполіс, який я побачив у житті. Я ріс на Волині, але десь у 3-4 роки мама взяла мене на потяг і ми поїхали до Харкова. Це був 1965-й рік. Метра ще, здається, не було, але був Держпром, був Університет, була вся ця неймовірна архітектура, і мене малого це дуже вразило.

Ну і чому «Харків-1938» – а тому, що 1938-й рік – це останній перед 1939-м, роком перед Другою світовою війною.

Я мусив придумати дуже багато біографічних деталей. Але я брав багато живих реальних фактів.

- Копали в архівах?

- Так, звичайно, я багато читав. Але все ж, цей роман – моя чиста фантазія. Якби Україна тоді була незалежною, не було б репресій 1937-го року – і Розстріляне відродження не було б розстріляним. У мене всі живі – Курбас, Остап Вишня, Василь Чечвянський, процвітає своя потужна українська культура. Я позводив дуже багато речей, які існували в реальності. У мене там журналістка Кармен Шалавська, яка має ручку «ParkerVakumatiс» – це ручка, створена в 1937 році, це у неї щось наймодніше на той час. Я намагався прописувати до таких деталей.

Там багато речей, які дійсно мали місце, але розвернуті навспак – де були наші поразки, я зробив наші перемоги. Концепція постання У.Р.С.Р. така, що у січні 1918-го війська УНР, об'єднані війська Петлюри і Коновальця підійшли на допомогу студентам-гімназистам під Крути та відбили атаку російської армії, і до 20-го року війна була закінчена.

- Роман, здається, дуже кінематографічний вийшов. Чи є у вас в планах його екранізація?

- Якщо подзвонить Стівен Спілберг або....

- Або хто?

- Хай хоч хтось подзвонить. Я письменник широкого профілю, пишу вірші, п'єси, написав сценарій і за ним знято фільм. Я цим дуже пишаюся. Але я не сценарист.

- Можливо, варто все ж написати сценарій, на випадок, раптом хтось подзвонить?

- Ні, навіщо? Любо, з усіх літературних жанрів ти можеш навіть п'єси писати у шухляду, колись вони будуть видані або навіть поставлені. А от сценарій не варто писати, тому що кіно – це великі гроші. Поки не буде бюджету, нема чого сідати і робити це?

Якщо дійсно хтось подзвонить, запропонує, я не відмовлюся. Хоча мені здається, що за цим текстом можна намалювати комікс або аніме.

- Мені теж так здалося, принаймні, з вашої розповіді.

- Але у твоєму запитанні була слушна деталь. Насправді, я всі свої романи намагаюся писати іншим стилем. І тут я теж шукав новий стиль. Я сів за нього, буквально щойно закінчивши роботу з Олесем Саніним над сценарієм до «Поводиря».

Тобто, під час роботи над сценарієм мене пробив цей кіношний стиль і, десь, саме Санін інспірував мене на зміну стилю. Це повна відповідь на запитання.

- Ваші найвідоміші поезії – іронічні та гостросоціальні. А що було до того, як ви відчули в собі здатність і талант до сатири?

- Це вино, яке перебродило в оцет. Замолоду я був дуже ліричним, писав гарні любовні вірші. Не хочу хвалитися, але це правда. Я і далі пишу лірику. Мене нещодавно запитали в інтерв'ю, чи не страждає Ірванець внутрішньо, що він не визнаний лірик, а його сприймають, як сатирика. Ні, не страждаю. Мене влаштовує цей мій соціальний образ, я є такий. Я гуморист, дотепник, чоловік із гострим словом, а те, що я пишу красиві ліричні вірші, знають ті, кому треба знати.

- Коли ви з лірики зіскочили на сатиру?

- З віком. Хоча певні гострі, пікантні вірші, ну, наприклад, «Санітарочку Раю» я написав у 23 роки, а це дуже іронічний текст.

Поетичні таланти діляться на різні сегменти, хтось є поет-пісняр. Я – не пісняр, хоча за моїми текстами написано з десяток пісень, але вони хітами не стали. Натомість, мій сегмент – це сатира, дотепність. Навіть у любовних віршах я інколи допускаю іронічні, саркастичні нотки. Мені з віком пишуться глибоко саркастичні, філософські тексти.

Зараз моя лірична частина зменшилася, усохла, затвердла і знає собі ціну, а моя саркастична частина розрослася, роздулася і обгорнула її всю.

- Є думка, що сатира розвалила Радянський Союз, оскільки сатирики своєю творчістю знівелювали, знецінили радянські ідеали, що призвело до його розвалу.

- Знаєш держава, яку можна розвалити словом, нічого не варта. В контексті твого запитання, буквально вчора бачив, що хтось процитував Рязанова на Фейсбуці про те, що Гоголь «отвинтил какой-то винтик в государстве росийском и это государство расшаталось и розвалилось».

Ось така деструкція, навіть не з тих часів, а з часів Гоголя. Є і така версія. Насправді ж, навряд. Я визнаю внесок сатириків, але не думаю, що це така надмірно велика роль.

- Але ж є певна межа, яку навіть у сатирі не варто переходити. Коли в серіалі «Слуга народу» Зеленський розстрілював Верховну Рада з автомата, а потім за схожі фантазії судять Савченко...

- Любо, в американських бойовиках багато разів президента вбивають, в «Сімпсонах» навіть проштрикують американським прапором – і нічого такого не сталося! Мені це боляче казати, в попередніх своїх інтерв'ю я говорив, як ненавиджу «95-й квартал», які у них огидні й пошлі жарти, але я мовчу, я не лізу їх засуджувати.

Коли Зеленський гидко пожартував на Юрмалі про Україну, як про порноактрису, і на нього гнали, я мовчав. Я сам сатирик. Я його не люблю і не сприймаю його гумор, але я не знаю, де межа. Вважаю, що як такої межі немає. Бо тоді й мене клюватимуть за мої смішки. З такими явищами потрібно боротися цивілізовано. Така моя точка зору.

- Чи дивитеся ви нові українські комедії?

- Я черпаю інформацію з Фейсбуку, але повірте, я чоловік розумний і умію фільтрувати. Наскільки я знаю, нещодавно у Львові зняли жахливий мегакичовий фільм ("Шляхетні волоцюги" – ред.), з якимись росіянами в кокошниках, мене це так само дратує, хоча я бачив і схвальні відгуки.

А ще мене дивує, чому український анімаційний фільм ("Викрадена принцеса" – ред.) виходить за мотивами поеми «Руслан і Людмила»? Немає інших сюжетів, крім як сюжет Пушкіна? Причому кажуть, що фільм загалом непоганий, але мене дратує ця вторинність. Виявилося, що часи русифікації не минули марно.

У кіносвіті, а я трошки його знаю, 95 відсотків людей думає і говорить російською. Це ж зовсім інша шкала цінностей і зовсім інша філософія! Нам потрібно українське кіно і воно потрошку з'являється. Ось «Кіборги» – феноменальний фільм, і «Червоний» справив гарне враження.

Наше кіно з'являється, але чомусь саме у кіносвіті дуже високий ступінь російськомовного шлаку. Можливо я помиляюся, але мені це б'є в очі.

- Я спілкувалася з режисером Володимиром Тихим і ми також обговорювали тему жартів на телебаченні. Так він сказав, що жартувати модерново дуже складно, бо ще не всі готові це сприймати. Тому, лунають жарти, зрозумілі широкому глядачу такого гатунку.

- Так це ж якраз те, що збидлює народ. І коли я дивлюсь на повні зали «95-го кварталу», там же сидить еліта, депутати, спортсмени! Там теж інтелекту вельми густо посіяно, я розумію... Мені противно, що люди на це йдуть.

- А що ми можемо протиставити «95-му кварталу»? Чи є хтось, хто їм складе гідну конкуренцію?

- По-перше, «95-й квартал» – це велика, потужна і сильна корпорація, вони так легко не здадуться. А українська сатира і гумор потрошку народжуються.

Потрібно ставити якісну україномовну телевізійну сатиру, як «ЧБ шоу», яке робить Юрко Космина, але того мало. Майкл Щур мені симпатичний. Закарпатці зняли класний мультяшний серіал "Наша файта", де говорять закарпатською мовою. Хороший такий, характерний. Я люблю Закарпаття, воно прикольне, ржачне, веселе. Є ще такий “Процишин” у Неті. Але все одно, це аудиторія – десятки, нехай сотні тисяч, але не мільйони.

- Комедію «DZIDZIO Контрабас» дивилися? Що скажете?

- Це низький рівень, на жаль. «Іван-сила», мені прикро, але те ж саме. Вартий уваги фільм «Той, що пройшов крізь вогонь», це була перша спроба чогось серйозного. Шлак має бути, зрештою, кіно це мистецтво, а як казав Володимир Ілліч Ленін: з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно. Ця цитата висіла в кожному кінотеатрі, але повністю фраза звучала так: при загальній неграмотності мас, з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно. Я все таки вивчав ще Леніна свого часу.

- І якими засобами повернути у маси культуру? Взагалі, як ви оцінюєте реформи, що проводить профільне міністерство у сфері культури?

- Нищук мені симпатичний, але сама система... Сама система міністерств дуже закостеніла. Там є бюджетні гроші, є якісь гранти, я про них нічого не знаю. Наприклад, я драматург, у мене є 2 п'єси, які вони могли б закупити. Тільки от закупівель п'єс не було вже років 5-7. Тобто, гроші на закупівлю п'єс виділяються, але де вони діваються, не відомо.

- Можливо, будуть зсуви, коли запрацює Український культурний фонд? В Міністерстві культури говорять – нехай приходять всі, у кого є ідеї.

- Я не нарікаю, але, насправді, я б хотів продати п'єси і заробити трохи грошей. Я не кажу, що міністерство зобов'язане, але воно має це робити. І у них є на це фонди. Нещодавно я розмовляв ыз друзями-колегами драматургами на цю тему. Закупівель не було.

А щодо Культурного фонду, то я знаю про таку організацію ще з часів, коли її очолював Борис Олійник. Але не можу згадати якихось визначних досягнень того фонду.

- Чи слідкуєте ви за молодими письменниками, поетами? Ви ж тривалий час були в журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».

- Я був по 2005 рік, це вже ого-го. Але я знаю молодих і багато. В тому ж «Купідоні» щосуботи веду поетичні читання, куди ходить молодняк. А Сергій Жадан! Ми познайомилися, коли він був студентом 1-го курсу, а могли познайомитися рік перед тим, коли він 10-класником приїхав до Рівного на фінал олімпіади з української мови і літератури. Він виграв той фінал з роботою про «Бу-ба-бу» і отримав направлення до педуніверситету в Харкові. Жадан прийшов до рівненської Спілки письменників, а мене там не було, я вже в той час жив в Ірпені й активно женихався до своєї теперішньої дружини Оксани. Сергійко скромно постукав і каже: “Добрий день, я б хотів познайомитися з письменником Ірванцем”. А письменники, що там сиділи, кажуть: Ірванця немає. Сергій їм: дякую, до побачення. Вони йому кричать – а з іншими ви познайомитися не хочете? Така, досить комічна, ситуація. Я дуже люблю Сергія і шаную. 

Загалом, я уважно дивлюся за теперішніми молодими, читаю їхні вірші, прозу. Плюс я викладаю в Острозькій академії на відділі творчості.

Мені вони подобаються, хоча я добре знаю, що маю справу з пінкою, зі сметанкою, з вершками. У кожному, навіть у найрозвиненішому суспільстві креативна частина не може перевищувати 10 відсотків. В Україні це 5-7 відсотків.

Українська поезія у нас дуже хороша, прозою я, чесно, розчарований. Ну, Жадан – це вже серйозна постать в літературі, але в сучасній поезії є дуже гарні представники – Дмитро Лазуткін, Сергій Татчин, Катерина Калитко, Юрко Іздрик, є такий Сашко Корж у Києві, який дуже мало видається, але він друкується на Фейсбуці. В поезії зараз досить широка палітра, а в прозі, на жаль, я навіть двох-трьох творів, які мене серйозно зачепили, назвати не можу. Щойно дочитав Андруховича «Коханці юстиції», ну так це ж Юрко, він тримає марку, це вік і статус.

Зараз читаю Віталія Портнікова роман «Евора», він пише поетичну прозу, це цікаво.

- Ви багато подорожуєте світом і можете сказати, як Україну там сприймають, ми вже стаємо впізнаваними через свої культурні здобутки чи лише славимося політичними катаклізмами?

- Сьогодні ми в світі присутні більше, ніж на момент здобуття незалежності, це сто відсотків, тоді про нас нічого не знали.

Давай, я скажу з книжкового боку. Я з дитинства жив за сталевою завісою, перший раз, маючи повних 30 років, я виїхав за межі Радянського Союзу – і це була Польща. Відтоді я їжджу і мандрую, і скрізь, де буваю, ходжу по крамницях – і по продовольчих, і промтоварних, і по книжкових. І коли я в 1991 році почав заходити до польських книгарень, там української книжки було нуль, а сьогодні я заходжу у Варшаві в «Empik», а там стоять польською дві-три книжки Андруховича, дві-три книжки Жадана, Андрій Бондар, Софія Андрухович, Ірена Карпа, мій роман стоїть, у мене чотири книжки у Польщі вийшло.

У Німеччині я іду до книгарні й бачу на вітрині книжки Куркова, саме так, я бачив книжки Куркова у вітрині німецької книгарні. І Жаданові теж. Тобто, ми вже є, ми вже пробились на прилавки книгарень, хоча загалом Європа дуже русопетська, русофільська, а знаєш чому?

Вони проти Америки, бо це є дві потуги – Європа і Америка, Старий світ і Новий світ, і якщо хтось проти Америки, то він їм подобається. Тому вони симпатизують Росії, симпатизують Путіну, аби цвиркнути в бік Америки.

А загалом, чим ближче, тим більше знають про Україну, італійці знають Шевченка через футбол, багато хто в Європі знає Кличків, для німців це брендове ім'я, в Європі, взагалі, кодове слово Чорнобиль.

- До теми мови. Щойно ви розповіли про Маріуполь і про те, що більшість, навіть з патріотично налаштованих людей, там говорять російською. Тож, наскільки мовне питання політично роздуте, чи обов'язково говорити українською, щоб називатися патріотом?

- Напевно, якщо ти українець, ти мусиш говорити українською. Крім української, ти можеш знати інші мови, зокрема російську, але українську ти мусиш знати насамперед.

З цього приводу в мене двоїсте враження: серед моїх друзів є російськомовні й вони такі, що я за них помру, та саме з цими дуже любими, дорогими мені друзями у Маріуполі останній раз ми навіть сварилися. Мене зсередини щось підганяє, я хочу їх чимшвидше українізувати, хоча розумію, що я не маю права на це, але я їм наговорив якихось противних слів, потім вибачався, таке було.

Але з іншого боку, я недавно читав в Інтернеті про випадок, коли у Польщі затримали злочинців з українських східних регіонів. І, оскільки вони громадяни України, їм надали українського перекладача, а вони сказали: «мы не понимаем по-украински», після чого йшлося, насамперед, не про тюрму, а про депортацію.

Вони почали російською мовою кричати: «Не надо, только не высылайте нас в Украину, это страна быдла», і старенький суддя, який ще вчився в часи, коли іноземною була російська, зібрав до купи свої російські слова, і сказав їм: слухайте, я ще не зустрічав таких людей, які б так ненавиділи свій край.

І от тут, так само як із сатирою, постає питання – а де межа між моїми російськомовними друзями, за яких я помру, і цими, за яких я, вибач, не помру? Де та межа? Я її не бачу загальною, тобто, вона в кожному випадку індивідуальна.

- Тут питання лежить не в площині мови, а в моральній позиції кожного, напевно.

- Так, у позиції, але я не чув, щоб хтось українською казав «не висилайте мене в Україну, це країна бидла», ці слова були сказані російською. Дуже складно, в кожному індивідуальному випадку шукаєш межу і встановлюєш її згідно зі своїми морально-етичними вимогами.

- Давайте до проблеми трудової міграції... Чи не всі розумні люди виїхали від нас, не боїтеся ви цього?

- Ні, не боюсь. Я дивлюся, як їдуть мої молодші друзі, я нікого не засуджую: якби я потрапив за кордон, маючи 23-24 роки, будучи вільним, не одруженим, я не виключаю, що і я б залишився, але я б намагався бути корисним для України.

У мене були дуже спокусливі пропозиції, я ж, все-таки, багато прожив за кордоном, але це моя країна, це мій читач, я пишу українською, я старий-лінивий, щоб шукати собі видавця, перекладача там десь за кордоном, і тому це моя країна, я її люблю і я житиму тут, хоча я із задоволенням – якщо б капнув якийсь хороший грант, на пару місяців поїхав де-небудь.

Я люблю Америку, Європу, я із задоволенням там буваю, але як гість. Молодих я не засуджую, якщо хочуть їхати, нехай їдуть, але по можливості нехай залишаться хоча б трішки корисними для України.

- Чи відчувається різниця – бути письменником в Україні та за кордоном, у чому відмінність?

- Сьогодні вже ця різниця все менше. Розумієш, дивлячись, яким письменником: якщо бути таким поетом як Гійом Аполінер (французький поет, один із найбільш впливових діячів європейського авангарду початку XX ст. – ред.), чи бути таким прозаїком, як Стівен Кінг, – це трошки різне.

Стівен Кінг – це машина, яка пече дуже висококласні, дуже якісні романи, яка щодня пише 11 сторінок тексту, я читав з ним інтерв'ю.

А є Артюр Рембо, який у 19 років закінчив писати і всю цю геніальну творчість, яка потім увійшла в антології, написав 17-18-річний юнак. Потім він поїхав до Африки, торгував невільниками, золотом, слоновою кісткою, у 37 років захворів, у нього була гангрена, його невдало оперували і він помер, але до 19-ти він написав усе.

А Стівен Кінг пече свої романи як пиріжки, як прекрасний смачний київський торт. Я люблю Кінга, але це трошки різні письменники, хоча і той, і той – на Заході.

Ще й залежить де саме «на» – у Сполучених Штатах Америки, там, де живе 300 млн, автор середнього, не мегауспішного роману набирає 100-200-300 тисяч накладу і автоматично стає багатою людиною, тому що країна величезна і заможна, люди можуть дозволити собі купувати книжки.

Куркова якось видали в Китаї, я його спитав: Андрію, а яким накладом? Він каже: найменшим, який у них є, 250 тисяч. А мої книжки виходять 2 тис. накладом, за рік продається 2-3 тисячі моїх книжок, це ніби і не мало, але й не багато.

- Власне, саме Курков мені й говорив про відмінність у роботі письменників у нас і за кордоном.

- Скажімо, у мене зараз вийшла перша книжка німецькою, а в Андрія – якась там 31-а, він уже розкручена зірка, я не розкручений і навряд чи стану розкручений. Андрій ближчий до Стівена Кінга, а я ближчий до Артюра Рембо, ось тобі й різниця.

- Чи слідкуєте ви за сучасною дитячою літературою, адже це також дуже важливий сегмент книжкового ринку? Дехто з ваших колег вважає, що вона розвивається швидше, ніж доросла, бо багато хто з дорослих письменників пішли у написання книг для дітей.

- Я помітив цю тенденцію. Я добре знаю і дуже люблю дитячу літературу, але я виходжу з класики, якої є доволі багато в чудових українських перекладах.

Ольга Сенюк переклала практично всю Астрід Ліндгрен, не тільки «Карлсона» і «Пеппі Довгупанчоху». А ви знаєте, що вона не Пеппі, а Піпі? Там є своя історія: насправді, в романі її ім'я Піпілота, але першими завжди перекладали москалі, і вони сказали: «Ах, Пипи, это как что-то неприличное» і зробили її Пеппі. А потім викручували руки Ользі Сенюк, що у нас теж має бути Пеппі.

В Україні зараз є багато прекрасних дитячих письменників. Я вибірково читаю те, що видає Малкович. Усі ці сучасні дитячі книжки я бачу в Фейсбуці, ми всі зараз бачимо світ через призму Фейсбуку, тобто, я бачу обкладинки, а подумки думаю – о, в того вийшла книжка, в того, але вони мені практично до рук не трапляються.

Сам я переклав свого часу дві книжки Григорія Остера «Шкідливі поради» і «Задачник», у мене є ці книжки, їх би можна було перевидати. На виступи до дитячих бібліотек я ходжу з цими книжками.

Крім того, я переклав книжку вже покійного пітерського поета Олега Ґріґор'єва, він теж був майстер чорного гумору для дітей. Я переклав його книжку «Собаки и зеваки», у мене вона називається «Ґави і роззяви». Він писав такі речі: «Танцевал один чудак в лодке на волне, после этого чудак танцевал на дне», а ще він писав: «Прохоров Сазон воборьев кормил, бросил им батон, десять штук убил», а я змінив ритм цього віршика і українізував, у мене він звучить так: «Прохоренко Созон горобців годував, як жбурнув їм батон, десятьох наповал».

Я люблю дитячу хорошу літературу, до речі, Юрій Винничук хороший письменник, і як казкар він теж дуже гарний. Мене свого часу зачепило його «Місце для дракона».

- То можна чекати на дитячу книгу від вас?

- Навряд чи, але я хочу написати щось прикольне про підлітків, я хочу написати повість про Острозьку академію. Але це тільки в загальних рисах, більше я не буду уточнювати, бо це сам собі ще не сформулював.

- Це буде для підлітків і про підлітків?

- Ні, я не сказав, що це буде для підлітків, я напишу повість, над якою сміятимуться мої студенти, я це вмію, це властивість мого стилю – зображати знайомих людей. Я дуже люблю Острозьку академію, це для мене святе місце, я там завжди відпочиваю душею, я викладаю, спілкуюся, там мої друзі, ось тому я хочу написати смішну, прикольну річ про пригоди, які би могли там трапитись, але я не хочу зараз говорити про деталі. Взагалі, все своє життя я пишу для друзів, для малого кола, і якщо це цікаво більшому колу людей, мені приємно.

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.

Публікації

Новости Херсона: самые свежие, важные, главные и актуальные события за сегодня (неделю, день, час). Аналитика и расследования. Онлайн портал «Вгору»

Новости Херсона – это то, что мы делаем лучше всех! Главная ценность любой новостной информации – ее свежеть и актуальность. Именно поэтому газета «Вгору» предлагает только самые свежие новости от первоисточников!
Наши журналисты постоянно находятся в поисках актуальных тем и событий для жизни города и области, поэтому, помимо рубрик «новости сегодня», «новости за день» и «новости за час», мы ведем аналитическую колонку «Главные и важные события за неделю».
Ведь читателям не всегда хочется просто следить за последними Херсонскими вестями онлайн, но и проанализировать серьезные аналитические материалы, где проблематика разкрывается более широко и присутствует авторский взгяд на происходящее.
Благодаря разделению статей по категориям, каждый легко может найти те херсонские новости, которые его интересуют. Вся информация разбита на следующие группы:
• Власть • Реформы • Расследования • Криминал • Культура • Здоровье • Спорт

Например, для любителей острых ощущений есть криминальные новости Херсона. Здесь информация с оперативных сводок правоохранительных органов, о раскрытии преступлений, дорожно-транспортные происшествия, незаконные действия людей в погонах и многое другое.

Об отношениях государства и народа, чиновников и простых людей можно узнать из разделов политика и экономика. Здесь размещаются статьи о политической жизни Херсонщины. Освещается работа мэрии, депутатов, городского и областного советов и других органов государственной власти: какие вопросы рассматривались, какие сделаны выводы и приняты решения. Комментируется деятельность различных политических партий и сил. Обсуждаются также события и мероприятия, посвященные работе предприятий города и области, сельскому хозяйству и другим сферам промышленности и экономики.

Сторонникам здорового образа жизни предлагается ознакомиться с новостями спорта и туризма. А можно почитать, что нового происходит в сферах здравоохранения и экологии в соответствующих разделах. Ведь многих интересует, как государство беспокоится о здоровье граждан.
И, конечно же, наш портал не обошел стороной культурную жизнь города. В соответствующем разделе можно ознакомиться с новостями херсонщины в области культуры и искусства, узнать обо всех проходивших или предстоящих мероприятиях, концертах, фестивалях.
Мы поставили цель – оперативно и достоверно освещать постоянным читателям и гостям нашего интернет издания всё, что происходит в Херсоне и херсонской области. Мы хотим, чтобы никто, покидая страницы сайта, не оставался равнодушным к проблемам города и области в политике и экономике, в здравоохранении и образовании, в культуре и экологии. Чтобы мог искренне порадоваться успехам и достижениям херсонцев в социальной сфере, в бизнесе и спорте. И просто, пребывая в курсе событий, мог идти в ногу со временем.
Подробнее